Приїхала сьогодні вранці в заміський супермаркет купити їжу. І всередині, і на вулиці – людей обмаль. Розраховуюся на касі, підходить до мене дорослий чоловік, виглядає трохи знервованим і навіть роздратованим.
– Девушка, это ваша машина на парковке (такойто марки такогото цвета)?
– Ну… так … (починаю хвилюватися…) – Номер начинается (такто такто)?
– Так, це моя машина.
В голові прокрутила вже всі можливі сценрарії – від поганих до дуже поганих, добре пам’ятаючи, що на напівпорожній парковці я точно не могла нікому нічого заподіяти. Цей чоловік, схожий на покупця, що так само приїхав по продукти, продовжує:
– Я уже вас целых двадцать минут жду!!!! Вы уронили деньги, когда выходили из машины.
І простягнув мені мої 400 гривень.
Я тільки встигла сказати “дякую” з круглими очима, і він швидко втік…
