Просмотры 27607 января 2018

Я чудово пам’ятаю, з якою огидою та зневагою в часи Майдану ми пробігали повз сцену, як зневажливо затуляли вуха та пришвидчували кроки.

Ми бігли туди, де було справжнє життя — у світ боротьби. Там треба було закупати каски, сортувати медикаменти, допомагати пораненим, роздавати гуманітарний одяг, цілодобово фігачити бутерброди на кухні. Там завжди потрібні були руки, там просто не було ні часу, ні сил слухати чиїсь пафосні промови.

Тож ми завжди кудись бігли. А зі сцени завжди хтось говорив.

А весь цей час на сцені хтось постійно стояв, підмерзав, і періодично віщав. Цілком конкретні дядьки, які знали, чого вони там стояли і мерзли.

«Ну, так влаштований світ», — думали ми.

«Вони політики, відомі та багаті люди. Вони можуть оплатити сцену та найняти охорону. Тому вони там і стоять», — думали ми.

«Та пофіг, що вони говорять, та хто там взагалі. Головоне — що відбувається отут!» — говорили ми.

«Головне — це двіж, — гадали ми, — а хто там у нас номінально головний, не важливо».

Ми всі знаємо, до чого це призвело.

По наших кістках і нашій праці, по наших обморожених пальцях та закіпчених обличчях оті нудні, туповаті дядечки зі сцени прилізли до влади. І грошей.

«Ну, так воно і треба, так і планувалося спочатку», — думали ми.

Ну, а хто ж ми такі, щоб лізти в депутати чи міністри? Ми ж для того, щоб готувати бутерброди, возити мішки з касками, длупати бруківку, роздавати аспірін. Правильно?

Всі ми знаємо, чому сталося так, як сталося.

Бо всі ми тоді просто віддали отим дядечкам зі сцени владу у цій державі. Бо, начебто, вона їм належить по праву. І дозволили отим, від кого затикали вуха, тепер рулити цілою своєю Батьківщиною.

І от в якийсь момент я зрозуміла, що більше не хочу ніколи морозити руки, тільки для того, щоб якісь інші дядечки чи тітоньки пролізли до влади.

Особливо ті, до яких багато запитань. Особливо ті, що вже були при владі, і не відмітились нічим хорошим.

І тому мені надзвичайно сумно знову спостерігати думку, на кшталт: «Та пофіг, хто там взагалі головний! Нам своє робити!»

При тому, що, звісно, бунт має рацію і «я-революція». Я це все чудово розумію.

Але. Мені здається, щось тут не гаразд. Щось тут дуже не гаразд.

Сред сьогоднішніх лідерів протесту особисто я бачу чуже мало людей, яким особисто довіряю та відчуваю повагу. Багато дійсно гідних дюдей поки що зайняли нейтральну або вичікувальну позицію.

Думаю, багато хто відчуває теж саме, що й я.

Здається, нас знову на*бують. Вибачте на слові.

Вікторія РІЗНИЧЕНКО

Вам также может понравиться